Остання колонка Опису поряд з відомостями про ліси, види дерев, повідомляла про придатність останніх до виготовлення щогл, суден, а також “к хоромному или другому строению”. Наприклад, навколо сіл Василевичів та Бабичів староства Речицького, що належало Йосипу Юдицькому, ріс “лес черной дубовой, ясеновой, грабовой, липовой и березовой”. Із дуба тамтешні жителі робили “ванчос корабельной, в Херсон доставляемий”, інший же використовували “на хоромное строение и жжение поташи”. Мешканці села Слободи Ровенської та селища Ровенського володіння Речицького домініканського монастиря мали у своєму розпорядженні “лес чорной дубовой, грабовый, ясеновой, липовой, осиновой на хоромное строение изредка годный”, інший же “дровяный” використовували “на жжение поташи”, яку вивозили у містечко Столпці [10, арк. 3, 5].
   Опис містить докладну інформацію про господарську діяльність населення. Як зазначив упорядник, жителі Речицької округи займалися головним чином хліборобством. Значна їх кількість була задіяна на будівництві річкових суден – байдаків, доставці щогл, лісу дров’яного і придатного “на корабельное и хоромное строение”, а також “смальцуги” (поташу). У деяких населених пунктах досить розвинутими були тваринництво, бджільництво, рідше – рибальство, виготовлення смоли і дьогтю [10, арк. 2, 7-13, 14]. Серед ремесел, окрім тих, що були пов’язані з обробкою дерева, в Опису, згадуються лише ковальське, яким промишляли мешканці містечка Холмича, та гончарське [10, арк. 6]. Час від часу мешканці Речицької округи відправлялися на заробітки, особливо “под недород”, в інші губернії, а також до Польщі [10, арк. 7, 9, 10, 14].
    Як свідчить Опис, у багатьох населених пунктах Речицької округи діяли винокурні, а у деяких – солодовні. Вироблена на них продукція насамперед постачалася у шинки, загальна кількість яких в окрузі становила 275. Опис наводить дані щодо кількості млинів “гребельних” (“всегда действующих”, “весняных” і “толчаев весняных”), “байдачных”, “ветреных” і “конных”. Упорядник зазначив кількість у тому чи іншому населеному пункті “фабрик”, тобто “руд железных”, “майданов” поташних і смоляних, цегелень. Найбільше у Речицькій окрузі було підприємств, що виробляли смолу — загалом їх нараховувалося 15. Кількість же рудень, буд та цегелень у окрузі становила відповідно 6, 7 і 5 [10, арк. 14].
    Опис дозволяє почасти з’ясувати напрямки збуту і перелік товарів, що вивозилися з Речицької округи. Велика кількість лісу, що був придатний для будівництва суден, щогл, а також смола водним шляхом сплавлялися до Риги, Кременчука, Херсона, Києва [10, арк. 2–10]. Випалюваний у багатьох населених пунктах Речицької округи “с черных лесов” поташ здебільшого вивозився для продажу в містечко Столпці Мінської губернії [10, арк. 2, 3, 4, 6]. Суттєвою статтею доходів євреїв, які мешкали “во владении Хольмицком”, був продаж “горячих напитков” [10, арк. 3].
    Опис Речицької округи містить цінні дані з історичної метрології. Численними є відомості про поширені наприкінці XVIII ст. міри землі: згадуються уволоки, морги, шнури, верьовки, пренти, милі, версти [10, арк. 2–14]. Обсяги потрібного для посіву зерна визначалися корцями, а зібраного сіна — возам і копами, возами також обліковувалася кількість дерева, що йшло на паливо [10, арк. 2–14]. Довжина й товщина брусів, що йшли на будівництво суден, вимірювалася сажнями, аршинами, вершками [10, арк. 2, 5, 6], довжина щогл – пальмами [10, арк. 2, 4].
    Отже, інформаційний потенціал “Камерального описания… Речицкой округи” дозволяє дослідити чимало аспектів соціально-економічної історії регіону.

    Література
1. Федоренко, П. Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781 рр.) / П. Федоренко // Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781 рр.). – Київ [б/в], 1931. – С. ІІІ – ХХІ.
2. Описи Київського намісництва 70 – 80-х років XVIII ст. – Київ [б/в], 1989.
3. Гринь, О.В. Історія створення Опису Новгород-Сіверського намісництва 1779 – 1781 рр. / О.В. Гринь // Вісник Черкаського університету. – Історичні науки. – 2003. – Вип. 50. – С. 32 – 37.
4. Петреченко, І. Описи Чернігівського намісництва останньої чверті XVIII cт.: історія створення / І. Є. Петреченко // Сіверянський літопис. – 2005. – № 4–5. – С. 31 – 42; № 6. – С. 61 – 77
5. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. – СПб., 1830. – Т. ХХІІІ. – С. 968 – 969
6. Російський державний військово-історичний архів. – Ф. ВУА. – Оп. 16. – Спр. 19167. – 14 арк.

Аўтар: Ірина Петреченко Крыніца: Днепровский паром. Природное единство и историко-культурное взаимодействие белорусско-украинского пограничья / Материалы международной конференции (26-27 апреля 2018 г., г. Гомель). – Минск, 2018. С. 69 – 76.

     Некаторыя заўвагі

   1. У маёнтка Хойнікі ніколі не было ўладальніка-мужчыны, якога б звалі Людвік, а гэтае імя прыведзенае аўтарам артыкула тры разы. Гаворка ж ідзе пра спадчынную ўладальніцу Людвіку Канстанцыю (з князёў Шуйскіх), жонку абознага Караля Прозара, быўшага на той час у эміграцыі. Менавіта яна далей званая Луізай.

   Як такое магло здарыцца?

  Ад секвестру маёнтак быў вызвалены на загад расійскай імператрыцы Кацярыны ІІ пасьля таго, як пані абозная прыехала ў Пецярбург і падала адпаведную просьбу (зразумела, па-французску; тое і ў перапісцы з расійскімі генераламі). Менавіта ў тэксьце найвысачэйшага ўказу і ўжытая французская форма імя Louise, а надалей пры зьвяртанні да сюжэту ўжо і не мянялася. Не адно ў "Камеральным опісе..." 1796 г., але і ў іншых дакументах. Луізай пані Людвіка Прозар названая і ў тэксьце маніфесту імператара Аляксандра І ад 13 лістапада 1814 г., калі маёнтак у чарговы раз вяртаўся яго ўладальніцы.

     Польска- і беларускамоўныя інфарматары, зразумела, заўсёды казалі, што імя іх пані – Людвіка.

    2. Прозары былі такімі ж "князямі", як Ракіцкія – "графамі". Cамі сябе адпаведна назвалі – так іх і запісалі.

    Яшчэ Ю. Вольф залічыў Прозараў да псеўдакнязёў. І хоць, паводле Ю. Ролле (д-ра Антонія), М. Дубецкага, у іх сямейным архіве захоўвалася нататка пра паходжаньне ад расійскіх князёў Празароўскіх, але ніхто з дасьледчыкаў ніколі не ўспрымаў гэта сур'ёзна. Князёўнай (а значыць і княгіняй) магла быць хіба жонка К. Прозара Людвіка Шуйская, калі б удалося дакументальна пацьвердзіць паходжаньне названага роду ад расійскіх князёў Шуйскіх альбо які іншы шлях набыцьця княскага тытулу. Але ж і гэтага няма... Дарэчы, у неафіцыйных паперах, бывала, Караль Прозар называў сябе "графам на Хойніках і Астраглядавічах", а, напрыклад, у шляхецкіх рэвізііях 1811 і 1816 г. запісана, што Ян, сын Казіміра, Арліцкі трымаў у пажыцьцёвым валоданьні ад пані графіні абознай Прозаравай фальварак Карчовае (паблізу Хойнік).

    Што да Ракіцкіх, дык яшчэ ў 1776 г., калі пададзенае імі ў Мазырскі гродскі (замкавы) суд абмежаваньне Брагінскай воласьці 1512 г. было зафіксавана пад назвай "Akt Ograniczenia Hrabstwa Brahińskiego", абодва ў тым акце фігуранты Міхал і Алаізій Ракіцкія графамі не зваліся. Напэўна метамарфоза адбылася ўжо пасьля атрыманьня Ракіцкімі сьвежага выпісу з гродскай кнігі. Рэч у тым, што недзе ад 1733 г. князь Міхал Сервацы, будучы апошнім у родзе Вішнявецкіх (†1744), пачаў падпісвацца ў тым ліку і "графам на Брагіне". А як Ракіцкія, набываючы ў 1754 г. маёнтак, атрымалі дакумент 1512 г. ад Эльжбеты, княгіні Вішнявецкай, Міхалавай Замойскай, дык, магчыма, і запазычылі той самаробны тытул. 

    3. Дзіўна, што няма зьвестак аб праваслаўных цэрквах у Брагіне і Лоеве, бо ж не значацца яны і сярод уніяцкіх... 

    4. Неяк сумнеўна, каб пры канцы XVIII ст. рыма-каталіцкія сьвятыні ў Рэчыцкай акрузе існавалі толькі на тэрыторыі сучасных Хойніцкага (4), Брагінскага (2), часткі Калінкавіцкага (2) раёнаў, грэка-каталіцкія ў Брагінскім (1 базыльянскі кляштар, 2 капліцы), Хойніцкім (4), у частцы Калінкавіцкага (2), у Рэчыцкім (2) раёнах. Няхай Рэчыцкі дамініканскі кляштар згаданы ў іншым месцы, асобна, але рыма-каталіцкая капліца ў Хойніках адсутнічае наогул. Таму гэты пералік, як і папярэдні, што да праваслаўных сьвятыняў, відавочна, няпоўны, бо сказана пра 10 "касьцёлаў", а названа – 9.

   Невялічкі Багуславец паноў Аскеркаў, што ў маёнтку Алексічы (пазьней: Новы Двор), ці мог звацца "містом" Багуславам ды стаяць у пераліку паселішчаў, у якіх існавалі касьцёлы (у большасьці гэта капліцы), побач з даволі значным мястэчкам Брагінам ды зь немалым сялом Астраглядавічамі?.. Але вось жа згаданы, бо Аскеркі ўважалі яго за мястэчка як пры канцы XVIII cт., гэтак яшчэ і ў 1830-я гг., назваўшы калісьці засьценак у гонар Багуслава Леапольда, харунжага мазырскага.

   І куды падзеўся Юравіцкі касьцёл, ды адкуль узяўся на сьвет Божы касьцёл у суседнім зь Юравічамі сяле Бярозаўка, у якім ужо існавала уніяцкая царква?!.. У мінскім НГАБ захоўваюцца метрычныя кнігі юравіцкія (яшчэ лацінамоўныя) 1733 – 1799 гг. [Ф. 937. Воп. 4. Спр. 60]. Цікава, аднак, што ў тых кнігах ёсьць зьвестка ад 28 сакавіка 1748 г., калі прэсбітэр грэцкага [уніяцкага] абраду Павел Бельскі, парох бярозаўскі (Berezoviensis), ахрысьціў Юзафа, сына законных суджэнцаў Віктара Аляксандра Казіміра і Барбары Арановічаў [Араноўскіх], адміністратараў вадовіцкіх, а ўспрымальнікамі былі Багуслаў Аскерка, кашталяніч наваградскі, і Ганна (з роду Шчытаў) Аскерка [F. 10]. Дзейнічаў жа касьцёл у Юравічах яшчэ і больш за палову XIX ст., што праўда, з дзевяцігадовым перапынкам (1831 – 1840).

С. Бельскі